«Я не вмію співати»…

Нарікання на власні вокальні дані можна почути досить нерідко. Радше, їх чутно постійно, звідусіль, і з вуст людей, від яких очікуєш почути таке в останню чергу. Коли вранці вислуховуєш, як успішна бізнес-леді скаржиться на невміння співати, а вдень відбувається така ж розмова з милою дівчиною з фінансового відділу, ще зовсім юною, в головній ролі, не бажаючи того починаєш замислюватись: невже це настільки важливо – співати? І якщо вже так важливо, то чому б і не співати?…

Багато чого перечитавши, помітивши і обдумавши, приходиш ось до чого: камінь спотикання – це поняття «красиво». Сядьте і задумайтесь, що для вас «красиво співати»? Як в опері? На естраді? Можливо, це хоровий спів у церкві або у дворі під гітару. Ми використовуємо слово «красиво» суб`єктивно, нав`язуємо його іншим і дозволяємо нав`язувати його собі, і самі ж потім почуваємось неповноцінними. Ви й не уявляєте, скільки людей, які вміють співати ( і досить пристойно), вважають себе невмілими, безголосими, посередніми в цій справі. Цьому можна покласти край!

Для цього зазирнемо в історію, ще вільну від споживацького ставлення до мистецтва і нав`язаних стереотипів. Колись всі без винятку – чоловіки і жінки, молоді і старі – не соромились співати. І зовсім не тому, що всі вони закінчували консерваторію. Просто спів не був еталонним, а його краса – шаблонною. Це було природнім проявом почуттів, переживань. Соромитись свого співу було все одно, що соромитись сліз, коли боляче, чи сміху, коли щасливий. Гостей і мандрівників обступали і просили повідати про їх життя чи про якісь події, і навіть, здавалося б, суворі чоловіки затягували чи то веселу, чи то сумну пісню. Тоді навіть в голову не приходило сказати «я не вмію співати». Якщо тобі є що сказати, то й співати ти можеш.

Це перший крок на шляху до того, щоб полюбити свій голос, свій спів. Крок важливий, він потребує осмислення, переборення певних комплексів. Далі вже піде вдосконалення майстерності, але початок саме такий.

Записатись на заняття